Що таке інформаційна війна. І чому Україна її програє

Коли звучить слово «війна», люди одразу думають про вбивства на полі бою, ракетні обстріли та руйнування. Насправді агресія однієї держави проти іншої починається не з цього.

Щоб змусити звичайну людину вбити іншу (ми говоримо не про патологічних вбивць, а про пересічних людей), потрібен емоційний заряд - емоція, яка викличе це неприродне для нормальної людини бажання. А також моральне виправдання – пояснення, чому вбивство, в даному випадку, це норма та навіть необхідність.

Створення цього емоційного тла і насадження у громадській думці «логічного обґрунтування» вбивств є першим кроком і головною ознакою підготовки держави до війни.

На практиці це проявляється у вигляді  «розіп'ятих хлопчиків» Донбасу, псевдоісторичних статей путіна та пропаганди наративів: «ми хочемо не забрати чуже, а повернути своє», «ми захищаємо своїх» (християн, православних, пролетарів, інтернаціональний обов'язок в Афганістані, росіян чи , "Сирія - сестра" і т.д.).

Тобто, військовим діям завжди передує інформаційна війна. Як на території противника, так і у власній країні. Відмінність в тому, що у своїй країні застосовується пропаганда, а на території потенційної жертви – інформаційно-психологічні спецоперації.

Пропаганда

Мета пропаганди - нав'язати громадській думці потрібне політичному керівництву країни трактування подій та фактів. Об'єктом пропаганди є, переважно, власний народ, оскільки пропаганда, як і реклама працює лише у разі масованого впливу на аудиторію, тобто багаторазового повторення одного наративу. А така можливість, як правило, є лише на території, де ведуть мовлення підконтрольні уряду ЗМІ.

Досить відверто суть пропаганди описала топ-пропагандистка Кремля Ольга Скабєєва, виступаючи цього року у Російській військово-історичній спілці.

«Не до кінця має значення, що конкретно відбувається. Відбуватися може одна й та сама подія, але інтерпретація цієї події має значення. Це те, що в сучасному світі прийнято називати епохою пост-правди, коли є правда, чи можливо правди немає. Тобто, не важливо, що було завдано удару… Важливо, яке саме ми з вами, чи вони для нас, сформують ставлення до цього удару. Їхня інтерпретація нашого удару по Харківській області – прояв агресії. Для нас усе те, що ми зараз робимо на Харківщині – це «створення санітарної зони». І, якщо ми з вами вважаємо себе патріотами, то краще ставитись до державної точки зору, і працювати на державу. Це хтось назве пропагандою, але це буде пропаганда здорового глузду, пропаганда інтересів твоєї країни, хай навіть агресивне нав'язування інтересів твоєї країни».

Звичайно, пропагандистка лукавить, коли ставить знак рівності між інтересами країни (усього народу) та інтересами держави, тобто політичної верхівки держави. Навряд чи російський народ був зацікавлений у тих деструктивних процесах, які викликала у його країні війна з Україною. Натомість так звана «СВО» повністю відповідала інтересам путіна, який бачив у ній і інструмент збереження своєї влади, та механізм реалізації своєї «історичної місії».

Так само можна сказати про українську пропаганду. Коли вітчизняні телепропагандисти з усіх прасок втовкмачували у свідомість людей гасло «Віримо у ЗСУ», вони діяли на користь політичної верхівки України, яка на той момент розраховувала швидко вирішити проблему війни без залучення широких мас, щоб потім ці маси голосували за неї на виборах.

Але, за всієї патріотичності, ця мантра працювала як демобілізатор і пацифікатор суспільства. Адже віра – поняття пасивне, воно не передбачає дії. Тобто влада через свою пропаганду, по суті, говорила українцям: розслабтеся, ми все зробимо самі, тільки підтримуйте нас, якщо хочете миру.

В результаті суспільство, мобілізоване на боротьбу з ворогом у перші дні війни, розслабилося і втратило почуття єдності зі своєю армією. А коли влада зрозуміла, що без допомоги суспільства не впорається, і почала вимагати вже не віри, а участі та жертв, демобілізоване та демотивоване суспільство відповіло ухилянством, саботажем та пошуком винних.

Цей приклад - демонстрація того, що пропаганда, навіть так звана «патріотична», рідко працює на інтереси країни. Як правило, вона є інструментом реалізації інтересів владної верхівки держави. А ці інтереси часто не збігаються.

Також «Віримо у ЗСУ» - приклад того, як недалекоглядна пропаганда створила точки конфлікту між суспільством та державою всередині України. Якими одразу ж скористався ворог для своїх ІПСО.

Інформаційно-психологічні спецоперації

Міноборони США визначає ІПСО як «сплановані дії для передачі конкретної інформації та індикаторів на іноземні аудиторії, щоб вплинути на їхні почуття, мотиви, критичне мислення, та в результаті, -на діяльність іноземних урядів, організацій, груп чи індивідумів».

Тобто, як бачимо з цього визначення, ІПСО можуть мати довгострокові (стратегічні) та короткострокові (тактичні) цілі.

І тут знову звернемося до одкровень російських фахівців цієї сфери. «Сенатор» РФ від окупованої частини Запорізької області, колишній представник РФ в НАТО, екс-глава «Роскосмосу» Дмитро Рогозін у березні поточного року пояснював студентам МДІМВ МЗС Росії суть та значення інформаційно-психологічних спецоперацій.

«Перемога у війні досягається насамперед за рахунок того, щоб дискредитувати політичне та військове керівництво противника, представити його в очах власного населення як непотреб, який «випадково став  на вершині влади в цій країні». Це люди, які «женуть своє населення на вірну загибель, на бійню». Це дуже важливий спосіб.

Другий спосіб дискредитації військового та політичного керівництва противника – це звинувачення у корупції, коли застосовується колосальний обсяг дипфейків, щоб довести, що конкретна особа – просто злодій, корупціонер, а тому вірити йому не можна. Це, переважно, застосовується щодо найпопулярніших у народі противника персонажів.

Безумовно, використовується також метод залякування – це демонстрація власної сили, безкомпромісності власної армії у досягненні поставленої мети та багато іншого».

Як бачимо, Рогозін ставить значення інформаційної війни для перемоги над супротивником навіть вище, ніж силу зброї. Це правильно, бо зброю тримають у руках люди, а спонукають їх тримати її (чи не тримати!) психологічні та світоглядні установки цих людей. На які можна проводити інформаційно-психологічні спецоперації.

Росія проводила свої ІПСО в Україні, починаючи з 91 року. Це і шахтарські страйки початку 90-х (їхній лідер Михайло Крилов нещодавно помер у Москві), і підтримка «проросійського» Кучми щоб усунути «незалежного» Кравчука в 1994 р., і кримський сепаратизм Мєшкова, і участь РФ у виборах Ющенко-Янукович,  «газові війни» і т.і.

Особливо активізувалися вони після 2014 року, коли інформаційна війна перейшла у стадію гібридної та забезпечувала реалізацію не лише політичних інтересів росії в Україні, але й військових. З прикладів на думку відразу спадає використання «військової лексики»: «бомблять Донбас», «блокада Донбасу» тощо.

На території Луганської та Донецької областей велися бойові дії обома сторонами: і РФ (з її проксі: «ДНР»/«ЛНР») і Україною. АТО була оголошена не через мітинги, а після захоплення російськими «добровольцями» Стрілкова українського міста Слов'янськ. Але «бомбила», з погляду російських пропагандистів, лише Україна, - її противники, мабуть, пиріжками відстрілювалися...

"Блокада" теж, якщо подивитися у словнику, означає "оточення, ізоляція". Звичайно ж, припинення у 2017 році Україною торгівлі з де-факто окупованими росією територіями не було оточенням чи ізоляцією. Але слово «блокада» має для всіх пострадянських людей стійку асоціацію з масовим голодом та загибеллю сотень тисяч мирних жителів Ленінграду – саме тому воно стало головним ідентифікатором цієї події у російських та навіть деяких українських ЗМІ. Пам'ятаєте Скабеєву: не важливо, що сталося, - «важливо, яке саме ми з вами, чи вони для нас, сформують ставлення до цього», тобто, яка інтерпретація події буде закріплена в масовій свідомості.

До речі, сам факт використання росією «мови війни» після 2014 року є однією з ознак того, що вже тоді Москва розглядала події на Донбасі саме як окупацію, хоч і маскувала це Мінськими угодами. Це підтверджують слова того ж таки Рогозіна під час лекції в МДІМВ: «Використання мови війни є обовязковою умовою застосування збройних сил за межами національної території».

Як бачимо, інформаційна війна завжди передує збройній агресії та супроводжує її. За наявністю її ознак можна спрогнозувати і наступні фазу, яку готує противник: гібридну війну та збройну агресію. Тому дуже важливо розпочинати оборону вже на стадії інформагресії: активно протидіючи їй на території супротивника своїми ІПСО, та готуючи до вторгнення свої збройні сили.

Але, на жаль, Україна не просто програла інфовійну, що передувала вторгненню, - вона її навіть не вела.

Ні, була заборона «ВКонтакті» та «Однокласників», блокування російських ресурсів у травні 2017 року, але це радше локальні елементи оборони. Війну ж завжди виграє той, хто має політичну волю і ресурси наступати, той, хто впливає на ситуацію в тилу противника. А може хтось навести приклад успішної української інформаційної операції на території Росії з метою руйнування міфів про нас, які нав'язувалися російською владою потенційним добровольцям, військовим, «чмобікам» та обивателю?

Можливо, якісь локальні операції і були, але так, щоб вплинути на масову свідомість (як це робить Росія в Україні) – ні. І можна навіть одразу назвати причини цього: відсутність (на той момент) політичної волі, та ресурсів – як фінансових, так і людських.

Це, у свою чергу, було зумовлене нерозумінням  керівництва України значення інформаційної компоненти як першої стадії агресії. Гірше цього, Україна і зараз, наприкінці третього року відкритої збройної агресії РФ не прийшла до розуміння того, що змусити росіянина відмовитись взяти до рук зброю – має значення не менше, ніж відправити на війну із цим росіянином непідготовленого українця.

Росія дивиться на це інакше. Ось кілька цифр із публікацій світових ЗМІ, які підтверджують, що, на відміну від України, Кремль розуміє ціну слова.

Агентство Reuters, з посиланням на анонімного співробітника СБУ, повідомило, що з початку конфлікту в 2022 році українські спецслужби закрили 86 російських бот-ферм, розташованих на території України (!). Загалом вони контролювали 3 мільйони акаунтів у соціальних мережах, з аудиторією 12 мільйонів осіб.

 Sueddeutsche Zeitung з'ясувала, що російське агентство «АСД», співробітники якого залишають коментарі під повідомленнями українських державних установ, правоохоронних органів, політичних діячів та українських медіа, за три місяці, з січня до квітня 2024 року, опублікувало майже 34 млн коментарів.

Лише за роботу у 2022 році АНО «Діалог», щодо якого Великобританія та США ввели санкції за поширення кремлівської дезінформації, одержало з російського бюджету 9 млрд (!) рублів.

Веди Україна бодай мінімально співставну роботу в інформаційному полі РФ, це було б неможливо приховати.

Якщо хтось запитає, звідки Києву взяти гроші на це – виникає зустрічне запитання: а звідки гроші у військкомів, членів медкомісій та комерсів, які постачають ЗСУ зброю та БПЛА? Можливо, час переглянути концепцію мобілізації?

Але це тема окремої статті. Я наведу приклад інформаційної роботи росіян у нашому інфополі, з яким зіткнувся особисто.

Менш ніж за добу моє інтерв'ю «Укрлайфу»  набрало 502 коментарі! І майже всі - виключно в дусі: «Пан гармаш погано дружить з головою і слухати його гидко!». Натомість наступного дня, коли боти відпрацювали свою норму, почали з'являтися переважно інші відгуки.

Для розуміння – основним меседжем інтерв'ю була необхідність зупинення окупації противником наших територій за допомогою китайсько-бразильських мирних ініціатив, які передбачають двостороннє припинення вогню. Зробити це, на мою думку, слід до того, як росіяни захоплять усю територію Донецької області та виб'ють нас із Курщини. У такому разі заморозка не тільки зупинить подальшу окупацію української території, але буде політичною поразкою Путіна – адже вийде, що він не досяг жодної з цілей «СВО» та ще й втратив законну російську територію.

У Москві явно хтось не хотів розповсюдження цієї ідеї в Україні. Тому увімкнулась технологія впливу маси на індивіда. Її доступно описав у своєму виступі перед студентами МДІМВ «сенатор» Рогозін.

Основні методи інформаційної війни

Колишній заступник голови Держдуми РФ і згодом представник РФ у НАТО в Брюсселі розповів майбутнім російським дипломатам про психологічний експеримент, учасником якого він став ще в шкільні роки.

В аудиторію, де знаходилося 9 «підсадних» учасників, заводили десяту людину – об'єкт психологічного впливу. Перед групою проходив чоловік і присутнім пропонувалося дати йому характеристики. 9, за заздалегідь обумовленим сценарієм, давали виключно позитивні оцінки і десятий - теж приєднувався до їхньої думки. Одразу ж та сама людина заходила по другому колу, і підсадні учасники різко змінювали свою думку, даючи виключно негативні характеристики. В результаті, десята людина, під впливом думки дев'ятьох, теж змінював свою думку на протилежну, незважаючи на абсурдність того, що відбувається. І так було із п'ятьма різними учасниками експерименту.

«Я був вражений як натовп, масова свідомість тисне над індивідом. Як особиста свобода та особисте сприйняття світу перебуває під контролем маси, що оточує цей індивід», - каже Рогозін.

Дійсно, в Інтернеті зібрані гігантські обсяги інформації, які людина просто не в змозі опрацювати, щоб докопатися до правди та об'єктивної оцінки факту. У цьому лабіринті люди орієнтуються на коментаторів – так званих експертів, блогерів або просто тих, хто залишає свій відгук під відео, як у випадку з моїм інтерв'ю. Саме вони й формують думку більшості.

Виходить, що в сучасному світі правда не має значення, важливим є те, як факт трактує більшість. І для того, щоб вона трактувала його на користь України, а не Росії, - Україна повинна мати не лише кібер-, а й інфо-війська. Де, до речі, могли б служити ті, хто не хоче брати до рук зброю, ще й доплачуючи державі за таку «альтернативну службу».

Ще один базовий метод, що лежить в основі ІПСО – «… це створення штучного конфлікту між групами людей. Розшукується будь-яка лінія потенційного розколу, наприклад, питання мови, релігії та радикалізується до великого конфлікту, вигідного Кремлю».

Про цей метод розповів   експерт українського Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Денис Самігін.

Цю ж методику виявили і розслідувачі, які аналізували витік документів, вже згадуваної вище, російської «АСД», яка за три місяці залишила 34 мільйони коментарів в українських ресурсах.

Sueddeutsche Zeitung пише: «Російські аналітики "АСД" ретельно досліджують інформаційне поле України, виявляють чутливі теми та використовують їх для поляризації суспільства».

Чому ми програємо…

Знаючи методи інформаційної агресії, було б цілком логічно, якби українська держава працювала над усуненням «ліній потенційного розлому» і тем, які «поляризують суспільство»: насамперед – мовної та релігійної.

Це не означає, що треба відмовитись від виявлення російської агентури в лавах священиків УПЦ МП, але СБУ могло б виконувати свою роботу без шоу у ЗМІ, а влада могла б не політизувати цей процес заявами західноукраїнських облрад, які «забороняють» «московську церкву».

Також представники держави могли б не називати рідну мову 40% громадян України «мовою окупанта» та не ставити знак рівності між руськими за національністю українцями, та росіянами – громадянами країни-агресора.

Особливо, якщо врахувати, що основна паства Української православної церкви, як і більшість російськомовних українців, проживають якраз у зоні воєнних дій.

Публічно і демонстративно наступаючи на релігійні почуття та ментальні особливості місцевого населення, держава не тільки створює ґрунт для російських ІПСО, а й зменшує лояльність східних українців,  до української армії.

Коли люди відчувають агресію до своїх цінностей, вони, природно, починають опиратися їй. Звідси й «ждуни»,  колаборанти та добровільна агентура ворога. І мова, і віра в цьому випадку не "об'єднують", а роз'єднують українців. Більше того, вони у прямому розумінні вбивають українських військових, спонукаючи місцевих йти на співпрацю з російськими «захисниками» їхньої віри чи мови.

Те, що держава не зважає на об'єктивну, історично сформовану на Південному Сході України реальність (нехай вона і потребує поступової зміни), поглиблюючи «лінії розлому» та «поляризацію суспільства» - фактично є підіграванням противнику в його інформаційній війні проти нас.

Ще раз: ворог створює свої ІПСО лише на основі конфліктних тем і ліній розлому, що реально існують в Україні. Не путін, - ми їх створюємо своєю нетерпимістю, неповагою до тих українців, які не відповідають нашим уявленням про патріотизм чи українство. Відповідно, найефективнішим методом оборони від російської інформаційної агресії є цілеспрямована політика держави щодо пом'якшення та усунення будь-яких гострих тем, які розділяють українців, робота державного апарату щодо запобігання будь-яким ознакам дискримінації, ксенофобії, нетолерантності одних українців щодо інших.

Фундаментальною ідеологічною помилкою, яка фактично обнулює можливості України у проведенні стратегічних ІПСО на території Росії, є також ототожнення в нашій пропаганді росіян з російською владою.

Єдиний реальний суб'єкт впливу на режим путіна - російський народ. І він - народ - є головним об'єктом стратегічних ІПСО, покликаних впливати на політичний режим РФ. Якщо ж Україна апріорі заявляє свою позицію не як антипутінську, а як антиросійську та антируську (що одразу використовують у своїй пропаганді соловйови/кисельови), то вона позбавляє себе можливості впливати на росіян, а відповідно через них і на російську владу.

На відміну від Києва, Москва постійно наголошує, що воює не з українцями, а з «режимом Зеленського», «бандерівцями», «неонацистами». Це дозволяє їй знаходити групу пасивної чи активної підтримки серед українців, які не ототожнюють себе із цими поняттями.

Резюмуючи, наведу слова глави адміністрації президента РФ Антона Вайна: «Війна за право давати явищам та подіям імена – це найвищий рівень війни».

Якщо Україна не вийде на цей рівень розуміння війни, не розпочне активну інформаційну експансію на територію супротивника і не збалансує свою внутрішню інформаційну політику, – ми програємо. Незалежно від кількості зброї та кількості мобілізованих. Тому що зброю тримає в руках людина. А людині потрібна мотивація. А мотивацію визначає ставлення індивіда до цієї війни. Яке, своєю чергою, формує інформація…